Це ж треба, як колотається серце. Озброївшись товстезною пачкою насіння Лера вирушила в дорогу…
Всю зиму вона виношувала план, як засіє всі свої шістнадцять соток квітами. І буде ії садок не гірше ніж у Піта Удольфа.
На зупинці вийшла з маршрутки. Піднесена крилами мрії пройшла ще півтора кілометри. Ось вона і вдома…
А це що таке?
Вся ділянка, наче в страшному сні, всіяна купами різного розміру та висоти.
Але ж минулого року, коли саджала молоді сосни все було наче рівне…
«Все вірно», – подумала Лера. Останній раз вона була на ділянці влітку. На ній рос бур’ян ї хто знає, що там під ним було.
Зараз під променями березневого сонця, чорна земля нарешті відкрила правду. Тут вирувало підземне життя, і від цього Лера була не в захваті.
Втім треба було щось робити.
«Або я або кроти», – подумала Лера .
Кроти були тієї же думки. Вони живуть тут давно. А Лера з’явилася лише той рік. Та ї хто вона така? Для них, кротів, право власності на ділянку взагалі не документ.
Цікаво, чим вона там зібралася воювати?
В неї навіть колодязя немає, щоб позаливати ці довжелезні тунелі.
«Вода відпадає, – розсудила Лера – ...але ж є відлякувачи гризунів!»
«Три рази «ха-ха», – посміхнулися кроти – Це все діє на поверхні, в певному радіусі та якщо немає перешкод. Ти б ще кота завела!»
Леру наче осяяло: потрібен кіт! Думка про отруєння не резонувала з ії власним світосприйняттям.
Так сталося, що Лера не їла кротів, а вбивати за якусь купку землі на газони вважала несправедливою карою.
Доля послужливо підкинула їй на поріг кота. Білий з чорними плямами, замурзаний, маленький але вгодований.
Відмила, виховала, дала ім’я Котя.
Котя як справжній газда за два сезони навчив підземних мешканців дисципліні. Їсти не їв, але й безкарно швендяти не дозволяв.
Пройшов час та вщухли пристрасті...
«А чи не зробити сусідам подарунок?» – подумала Лера.
В центрі молодого садка вона колись відвела велику ділянку де будуть рости прості квіти. Але вже років п’ять все не могла дати їй ладу.
Там росло щось випадкове. Воно навіть квітувало, ледве-ледве, тому що бур’ян, сонце, посуха, будівництво…
«Прийшов і твій час, моя велика клумба», – скомандувала собі еєра.
По всьому саду було викопане те з квітів, що самі насіялися та ризикували бути зрізаним косаркою або потрапити під сапу. Ліхніс корончатий, гайлардія, енотера «нічна свічка», купа шавлій, що втратили сортові ознаки…
З клумб біля будинку зникли ехінацеї, мордовнік, лаванда, сантоліна, геліопсис шороховатий, очитники, перовскія… все, що добре почувалося без догляду та поливу.
Все в сад!
Що можна розсадила масивами. Де це не вдалося – як лягло.
«Головне висаджувати щільно», – міркувала Лера.
І правильно міркувала, бо лише так можна домогтися утримання вологи у грунті, створити над нім тінь та зменшити проростання бур’янів.
А до чого тут кроти?
За рік в цьому місті створився особливий вогкий мікроклімат, царина, куди Лєра не втручалася взагалі.
Купок на газоні ставало менше, розмір їх теж почал танути…
Лише раз на рік, навесні, Лера зрізала у «дикому» квітнику лопатою земляні надбудові.
Так кротам було легше виповзати зі своїх підземних будиночків, щоб подихати свіжим запашним повітрям, послухати стрекіт цвіркунів та насолодитися відсутністю непроханої гості...
 |
 |
 |
 |
